„Сьвітло єси ти, однак не фальшиве, вижичене — нї, правдиве! Наталко, приклич менї завтра сьвященика… я вірю в Бога. Ти чуєш?“
„Чую, дорога панї.“
„Я вірю в Бога…“
По малій хвилинї мовчаня зітхнула тяжко і прошептала. „А єго нема; нема і нема… і вже єго не побачу. Наталко?“
„Чую, дорога панї.“
„Він писав, що приїде?“
„Писав; і він приїде! Може завтра, може позавтра.“
Она зітхнула знов тяжко, і не випускаючи моєї руки із своєї, здавало ся, знов засипляла, однак не заснула. Говорила ще хвилями. Я слухала, не перебиваючи єї. Раз сказала цїлком шепотом: „Ти хотїв, щоб я мовчала, і я мовчала. Она нїчого не знає.“
Она говорила очивидно до сина о якійсь тайнї… Я відчула, що не повинна була слухати тих слів, бо хто-ж то був та „она“?
Однак она не говорила більше. Раз немов прокинула ся, сказала по нїмецки цитат з сьвятого письма, котрий любила дуже: „Und darum wenn ich nicht allmächtig bin im Fleische, allmächtig aber dem Geiste nach, kann ich das Fleisch überwinden, und darum bin ich der Sohn Gottes nicht dem Fleische, sondern dem Geiste nach.“ Опісля замовкла. Здавало ся, говорила єго механїчно.
Я спитала цїлком нїжно, чи в неї що не болить:
„Gott ist keine Illusion“ відповіла менї на се і не говорила більше сеї ночи.
|
|
