ства, негідні чоловіка, котрі ненавидїла я з дитиньства, поборювала всїми силами надармо…
Се немов би справджував ся якийсь проклін, що всї, котрих я люблю, опускають мене.
Збудивши ся сеї ночи, кинула ся я до єї постелї, а она виглядала так як ті, що вибирають ся вже на тамтой сьвіт. Лежала мов мертва, біла, ледви дихала. Мене проняв холод і я мимоволї подумала: „Тепер наступила ся хвиля“. Опісля схиливши ся над нею, доторкнула ся я нїжно єї чола. По недовгім часї отворила она очи і дивила ся через хвилю майже бездушно вперед себе.
„Ви спали, панї Марко?“ питала я з уданим супокоєм, хоч серце стискало ся в менї з несказаного жалю.
„Спала. Чому ти мене збудила?“
„Хотїла подати лїкарство…“
„Я дуже ослабла, Наталко.“
„Тепер стане вам лекше; возьміть ще сих кроплїв, то не буду вас більше будити.“
„Але чому я так дуже ослабла?“ спитала і звернула на мене свої великі, запавші очи.
„Недуга втомила вас, дорога панї, але вже завтра стане вам лекше.“
„Ой лекше!“ прошептала ледви чутно; а опісля, по малій хвилинї, взяла з трудом мою руку і притиснула єї до уст. „Ти добра“, сказала і замовкла. Здавало ся, що якесь зворушенє душить єї…
„І менї жаль, що нїхто не знає, що ти така… Ой, сирото ти моя, сирото бідна!“
Она говорила з напругою тихим голосом, а я плакала тихо, закусивши зуби.
