Отсе, що я нинї з кровавою розпукою пишу, правда.
Недуга панї Марко змогла ся так дуже, що передвиджую вже ясно єї убійчі наслїдки. Для неї нема вже виходу. Ходжу мов строєна, мов той туман і дивлю ся довгими-довгими хвилями бездушно вперед себе. А она бідна… ох, я не можу на неї дивити ся! — Боре ся всїми силами, щоби перемогти свого ворога, остати ся ще при житю; ще хоч так довго, щоб єго побачити, бодай раз, поблагословити послїдний раз! Він знає, що она хора і обіцяв, коли-б се єму вдало ся, прибути на кілька днїв.
Она від чотирьох недїль не покидає постелї цїлком, а страви ледви дотикає ся.
Я не розбираю ясно, що зо мною, і не думаю над своєю будучностию. Знаю лише то одно, що трачу свою останну підпору, заступницю матери моєї і що підо мною провалює ся ґрунт.
Менї судило ся тиняти ся від стріхи до стріхи, переживати ріжні упокореня, сї гидкі чув-
