Коли бачимо ся з Орядином в театрі, на концертах або иньших публичних місцях, тодї зачаюємо ся на себе посполу. Зелєктризовані, майже перелякані в хвилї стрічі, відчуваємо майже в тій самій хвилї потребу завдати одно другому біль. Я узброюю ся у всю гордість, яку маю до розпорядимости, щоб дати єму відчути, що я о любов і співчутє не благаю; він же хоче менї доказати, що не робить собі з мене нїчого, що потїшив ся уже давно по моїй втратї.
Єго невідмінний спокій виводить мене з рівноваги, а раз занепокоєна трачу звичайний настрій. Силую ся не думати над ним і — думаю про него майже неустанно.
До чого у него сей уданий, аж в зарозумілість переходячий спокій? питаю себе. Чи він соромить ся любови, як якого лиха? Чи він мовчить з упрямости? Коли би між нами мало прийти до якого поєднаня, то я не вчинила би нїколи першого кроку. Колись думала я инакше, але тепер переконую ся о неможливости такого вчинку. В менї щось уперте — аристократичне, що має надо мною неограничену власть, і я корю ся тій власти. В цїлости мої почутя до него якісь дивні. В деяких хвилях пересьвідчена я, що могла би й не занимати ся ним, коли-б постановила собі то твердо. Але з якої причини постановляти собі таке?
Одного разу чула я щось з єго приватного житя, що кидало дуже погане сьвітло на єго совість і звичаї. Сего не надїяла ся я нїколи від него і оно дало менї нагоду заглянути в єго душу і спосіб думаня. Тим всїм гризла ся я аж до фізичної утоми, однак не могла єго брати в оборону супроти голосів, що єго ганили. З другої
