гати мене на „сьвіт Божий“. Часом удає ся їй се, але частїйше остає ся у нас. Она пробуває радо у нас, каже, що дух нашого дому впливає на ню успокоюючо і настроює єї поважно-велично.
„Скоро лиш увійду до вас“, говорить менї, „у ваші високі тихі комнати, пристроєні в отсї старосьвітскі меблї, де високі фотелї стоять немов на сторожі пануючого тут давного доброго тону, обнимає мене зараз почутє спокою і певности. А до того поважна стать панї Марко, одягнена в чорний шовк, котрого шелест дуже люблю, і ви з вашим безшелестним, нїби плавким ходом, мелянхолїйно похиленою головкою і задуманими очима, то не знаю, чи я та сама, що перше, і майже сумнїваю ся, чи на сьвітї між людьми панує лож і неправда; противно думаю, що сама краса, любов і мир! Так тут у вас!“
А я усьміхаю ся і стискаю їй щиро руку. І я єї люблю. З всїма єї дрібними хибами, з єї тонкою ненавистию до всего, що грубе, без чувства і що — немузикальне.
Про мої колишнї відносини до Орядина знає вже і занимає ся нами обоїма з великим інтересом. Коли говорю про него, то просто пє з моїх уст слова, а очима дивить ся так, мов би і ними слухала, щоб не опустити жадного мого слівця, або не втратити на хвилину виразу мого лиця. Менї аж нераз чудно, що она тим так занимає ся. Я-ж не роблю з того, що інтересую ся ним, якоїсь дуже важної подїї, — ох, зовсїм нї! Думаю про него тому, бо скучно, бо хочу жити якимсь теплим житєм, думаю, як би з пімсти, що Марко згордїв і в остатній хвилї пробив моє серце як ножем…
