ства, вроджена недуга, що відзиває ся і більшає з віком. „Туга за красою“ казав він і сьміяв ся. Ах, він ще й тепер сьміє ся, але він не знає, що відгомін єго сьміху будить в моїй душі.
Я найщасливійша, коли пишу, коли потону цїлою душею в иньшім сьвітї. Се богатий, барвний сьвіт, повний гармонїї, повний якоїсь несказаної нїжности, або здержаної радости, бутної благородної утїхи. Так жию я мов би двояким житєм. Там на час, а на час тут.
Нераз, звичайно по ріжнородній утомляючій працї, чую ся щасливою. Але се не триває довго. Одно тяжке зітхненє панї Марко, одно притисненє єї руки до серця, розвіє то почутє вдоволеня чи там „щасливости“, і я немов прокину ся з солодкого сну. „Она слаба!“ прошибне мене блискавкою думка, мов острий ніж і я немов вяну. На мою душу мов спадає заслона з чорної крепи і закриває всю ясність, що в нїй пробиває ся.
Она хора і підупадає з дня на день на силах, але вмовляє в мене і в себе, що се перейде. Дай Боже, але чого-ж так змарнїла і пожовкла? А мене чому просто гонить за якимись „розривками, на котрі має право лиш молодїж“? Перше сего не бувало в неї нїколи, а тепер немов хоче нагородити менї всї нею заподїяні і найдрібнїйші прикрости. Бідна! не знає, яке прикре почутє викликує тим у менї; але роблю єї волю, щоб їй справити приємність, а собі щоб не придбати на будучність грижі совісти. Єї воля, єї дорога воля нехай буде моя воля!…
З усїх знакомих наших відвідує нас найчастїйше Оксана. Єї намовляє панї Марко витя-
