Я не відповіла зараз, аж пізнїйше спитала:
„Коли жиє ся правдивим житєм, панї Марко?“ І не вижидаючи відповіди, говорила дальше: „Чи тодї, коли богато терпить ся? Чи коли богато відчуває ся? Чи може тодї, коли жиє ся невгамовано після своїх лихих і добрих склонностий? Бо-ж серце годить ся так тяжко, ох, так тяжко з розумом, дорога панї!“
Она притакнула знов мовчки, як перше, головою і зітхнула. Я підняла голову до неї. Наші погляди стрінули ся. Она дивила ся на мене великими, вогкими, смутними очима, а заразом так, мов би єї думки помимо всеї бесїди пробували десь далеко-далеко…
„Наталко, ви вірна натура, правда?“ спитала нараз.
Я видивила ся на неї здивовано: „Чому, панї Марко?“
„Відповіджте менї на моє питанє!“
„Вірна, однак…“
„Ах, нїчо „однак“. Я не хочу нїчого більше знати!“ І з тими словами вийшла. Зчудована, перенята дивним чутєм, осталась я на місци і заслонила лице руками.
І знов пересунув ся попри мою душу Марко а за ним Орядин…
(В рік по від'їздї Марка.)
Так, на тім мусить щось бути правдивого, на тім, що Орядин казав, що в мене нема змислу для дїйсности. Я тужу за богато. За чим? ба! хиба се можна розібрати? Се слабість чув-
