„Я не маю нїчого проти подружя, хоч оно не є в основі нїчим гарним, анї величним, особливо тодї, коли люди своїм характером до него не спосібні. Але правда і те“, додала я, мов по легкій задумі, „що оно й гарне, коли люди не споганюють єго…“
„Правда, правда, Наталко!“ обізвала ся стара дама живо. „Між нїким не можуть бути такі красні відносини, як між чоловіком і жінкою. Се вам кажу з досьвіду, бо я пережила неодно. Дївчина любить матїр і батька надо все; однак чому опускає їх радо, коли прийде ся іти хоч би й на конець сьвіта за товаришем, що єго серце вибрало? Бо она знає, що він заступить їй родичів і все те, з чим зросла ся душею. О Наталочко!“ додала з сумною сердечностию, „коли має ся за мужа доброго і нїжного чоловіка, а чоловік той заразом товариш нашої душі, тодї не можна від долї жадати більшого скарбу. Нї, нехай говорять і фільозофують собі мужчини і женщини як хочуть, але так як чоловікови не заступить нїчо любови жінки, так і жінцї любови чоловіка, вірте менї! Була би велика шкода, коли-б ви не могли віддати ся або не хотїли!“
Я сидїла мовчки з очима зверненими кудись в далечину. Не звертаючи голови до неї, спитала я протяжно: „Може, але чому приходить вам се на думку?“
„Вас яко людини було би шкода.“
„Так“, докінчила я майже з поспіхом. „Кожда людина повинна свою силу і красу схіснувати; не мати надармо серця в грудях — не так?“
Она потакнула мовчки головою: „Хто не жиє в двійку, той не жиє нїколи правдивим житєм,“ сказала.
