Лучше вмирати, нїж корити ся, нїж просити милостинї!… Ах, ті милостинї!“ Она поглянула на мене з переляком, а я говорила з горячими очима дальше. „Так, ті ненавистні милостинї. Они затроїли менї душу і я ненавиджу їх! їх і все, що пригадує хоч здалека ту погань!“
Она усьміхнула ся, як менї видїло ся, з примусом, і обізвала ся лагідно: „Я годжу ся з вами, Наталочко; се дїйсно погань. Але о скілько я вас знаю, то менї здає ся, що вам не грозить подібна небезпечність. Ви належите до тих, що їх не покидає ся. Я навіть переконана, що ви вийдете замуж і навіть так, як заслугуєте.“
Я не відповіла нїчого, і лиш здвигнула плечима, а тимчасом по моїх устах пролетїв гіркий, ледво замітний усьміх. Перед моєю душею промайнув Марко а з ним — Орядин. Вже як і болїло мене поведенє Марка, але все-ж не так як Орядина. Над ним думала, застановляла ся я так часто послїдними часами (мабуть тому, що бачила єго частїйше), що Марко майже щезав з моєї памяти, а в сїй хвилї прокинув ся у мене супроти Орядина якийсь аж шалений жаль.
„Так, Наталко, так!“ говорила далї стара дама; „ви не потребуєте присягати ся, що останете ся незамужною.“
„Я не бажаю нїчого так, як того, щоб могла працювати після своєї вподоби — ви-ж знаєте, дорога панї, — щоб могла писати, і щоб оно здало ся на що. Тодї була би я також щасливою!“
„А подружє, моя дитино, чи оно у вас не має вартости?“ спитала мов би невдоволена моїми словами.
