сказала: „Панї Марко, я нїколи не стану старою панною…“
„Ви думаєте вийти замуж?“ спитала мене майже з переляком…
„Чи думаю над тим?“ повторила я згорда. „Нї, панї Марко, я не думаю цїлком над тим! Я не знаю, але нераз менї так чудно-чудно, так мов би я справдї родила ся лиш на те, щоби терпіти, або щоби пробувати до послїдного віддиху свою силу в борбі.“ Опісля говорила я мимоволї понуро: „Я навчена з дитиньства не ожидати щастя, хоч маю то переконанє, що як раз я здібна відчути те, що називає ся щастєм. Силую ся зрікати ся краси житя, ясних барв мов та черниця. Учу ся привикати до того, що в моїм житю не засияє сонце цїлим богатством свого сьвітла. Від смерти бабунї була я полишена собі сама і остану ся нею і дальше. Впрочім се не болить мене; бо чи то соромно стояти о власних силах? А що-до слів, що не остану ся „старою панною“, то я хотїла ними те сказати, що хоч і остану ся незамужною, не остану ся проте сьмішною особою, т. є. не прилучу ся до тих, що любують ся в дивоглядних строях і котиках або псах.“
„Але-ж бо ви не можете знати, чи ви останетесь дїйсно незамужною, Наталко“, закинула она якось нетерпеливо.
„Сего я дїйсно не можу певно знати і менї се навіть байдуже, панї Марко“, додала я з якоюсь наглою, майже палкою гордовитостию, „я дуже горда в тій справі. Я могла би вмерти з жалю, коли-б мене той, котрого би я любила, покинув, але нїколи, нїколи в сьвітї не здержувала би єго при собі, коли-б хотїв мене покинути.
