житєм! Се не було би щось неприродне, Наталко; нї, ви молоді і гарні, ах, ви пишні як ексотична квітка, і самотність не видасть ся вам завсїгди такою як тепер… Однак я вмерла би з жалю за вами у-друге і на тамтім сьвітї!“
„Чому думаєте ви так про мене, панї Марко?“ спитала я з щирим смутним докором. „Чи ви не пізнали ся на менї ще доволї?“
„Знаю, знаю“, відповіла она поспішно; „однак я спостерігла, що ви у своїх нестережених і найсамотнїйших хвилях такі неспокійні, а властиво так якось настроєні, мов би були наскрізь незадоволені, або чули ся у мене нещасливі! Що з вами? скажіть отверто!“
Я усьміхнула ся сумно.
„У вас я нещаслива, дорога панї? Нї, у вас відчула я і побачила щастє. Се в мене щось иньше. Я чую ся нераз такою самітною, опущеною!“
„Ох, отже так оно й є, як я собі думала!“ перебила она мене майже болїсно…
„Справдї чую ся самітною, але не так як ви може думаєте, лише цїлком инакше. Послїдними часами загнїздила ся в моїй голові думка, що я справдї не маю т. зв. „змислу для дїйсности“, як мене переконували раз о тім в житю ще давнїйше. Що стою з всїм тим, чим душа моя переповнена, сама! Бо чи-ж се здорово заєдно думати, що не одно могло би инакше бути, красше і достойнїйше? Сего я не думаю про своє власне житє, лише про житє загалу. Думки других людий такі задоволені, кружать від якого небудь часу вже завсїгди лиш в однім означенім крузї, взявши собі за цїль житя виключно особисті інтереси; а мої летять дальше,
