„О, дорога панї!“ Більше не могла я сказати. Приневолена якимсь наглим жалем ухопила я єї схудїлу руку і поцїлувала єї. Она притиснула мене мовчки до себе і я чула, що она була так само розжалоблена як я.
„Отже вам любо і мило у мене,“ говорила далї, вкладаючи на силу спокій у свій голос. „Се мене успокоює. Менї здавало ся все, що ви вернули би прямісько до свояків“.
„Я старалась би всїми силами жити в такий самий спосіб, як тут. Чого би вертала назад туди? Для мене нема там вже більше місця!“
„Спасибіг тобі за се, дитино! Але знаєш… знаєш, що менї нераз здає ся?“
„Що?“
„Що ти покинеш все, всї твої вироблені засади, всю твою улюблену працю, і… і підеш якого небудь гарного дня тою звичайною широко-утовченою дорогою буденьщини.“
Я дивила ся на ню довгим, повним, ожидаючим поглядом.
„І що-ж?“ спитала я.
„І стратиш те, що я і иньші полюбили в тебе, і що мене поєднало знов в послїдних роках з людьми і житєм.“
„Щож се таке у мене?“
„Се те, чого буденні люди не мають. Чисте, невижичене, вроджене сьвітло душевне, що позолочує все, на що лиш упаде.“
„О, дорога панї!“
„Так, Наталонько! Мене переслїдує думка, що коли останете ся самі самісенькі в житю, то се житє, грубе, жорстоке, переробить вас; вплине на вас може так, що у вас прокине ся пригноблювана натура і ви зажиєте цїлком иньшим
