память. Я віддала ся тепер цїлком писаню одної довшої повісти, котра становить „мою кров і нерви“. Она — я се відчуваю — буде пронизана всїм сьвітлом мого єства. В ню увійде все сонце моєї душі, вся здавлена веселість моєї істоти, вся будучність єї. Хочу поринати у працї тій, купати ся в нїй і пити з неї, мов з тої золотої чаші, щастє та цїлковите задоволенє. Так, в нїй хочу розцвисти ся, мов та рожа…
(Знов пізнїйше).
Одного разу спитала мене панї Марко:
„Як би ви жили, Наталко, коли би я вмерла?“
Се питанє вразило мене немило і я глянула неспокійно на неї. Она підупадала чим раз більше на силах, лежала нераз цїлими днями на софі, і хоть запевняла мене, що се в неї лише така втома, то все-ж таки я гризла ся сильно і звертала всю свою увагу на неї.
„Ну якже-ж? Чого-ж дивите ся на мене, замісць відповісти менї?“ нїби жартувала.
„Не думаю нїколи над чимсь подібним, дорога панї!“ відповіла я на вид спокійно. „Не знаю, чому вам приходить щось подібне на думку!“
„Але коли я хочу знати, як би ви опісля зажили? Чи вам тяжко о відповідь на се? Скажіть, дорога дитино, чи ви вернули би знов до свояків?“
Я закрила мимоволї лице руками: „О Боже милий! я не знаю, я нїчого, нїчого не знаю!“ сказала півголосом.
„А я рада би ваші думки знати! Чи вам тут справдї мило і любо у мене?“
