мене. Він вдячний і вірний, ох, вірний як єго незабутний батько. Він знає, які ви для мене!“
Я відвернула ся від неї, щоб не дивити ся в єї добрі очи. По перше я не могла дивити ся в єї лице, коли говорила про него, а по друге в мене не була совість цїлком чиста. Чи я була дїйсно добра для неї задля єї особи, чи радше тому, що она єго мати? Правда, я не думаю вже стілько про него як давнїйше. Горджу ся тим, що чувство любови не перемогло мене і я лише в найтихійших і найсамотнїйших хвилях згадую єго. А все-ж таки чи не уронила би хоч одної гіркої слези, коли-б не знала єго зовсїм, а мусїла зносити прикрости від хоровитої дами лиш тому, що дістаю плату і презенти? Хто знає, хто знає!… Але нї, я обманюю себе сама; я-ж єго не люблю, я майже забула єго цїлком, я занимаю ся майже самим Орядином! Лиш коли настане сильний вітер, а дерева в саду зашумлять грізно, пригадають нїби шум моря, тодї стає єго постать мов причарована ясно-виразно перед моєю душею і уста єго вимовляють сердечним спокійним голосом: „Що я люблю, люблю вже на віки“, — тодї думаю про него. Але се лучає ся рідко і я опираю ся тому. Звертаю ся до Орядина, котрий мене дражнить своїм поведенєм і котрого не можу забути, чи радше сказати, не хочу забути! Бо й чому менї єго забувати? Я-ж — ха-ха-ха! — єго царівна!…
Панї Марко каже, що я змінила ся, стала холодна, замкнена в собі і ще тихійша. Се може й правда. Я майже уникаю людий. Я люблю їх, я і знаходжу ся радо між ними, лише не люблю оставати ся між ними довго, і слухати того, що они вивчили ся колись і від когось на
