Він розсьміяв ся голосно, і засунувши зухвалим рухом руки в кишенї, поглянув визиваючо на мене.
Я видержала той погляд спокійно. „А вже-ж, Муню, для сиріт не складає нїхто капіталів. Я належу до тих, над котрими добрі люди мусять мати милосердє і без любови“ — відповіла я.
„Добре відповіла, Наталко!“ — замітив він злосливо. „Я знав, що мої слова дадуть добрий відгомін. Впрочім обходить мене в сїй хвилї моя доля найбільше. Ти отже віддаш ся, Лєну возьму до себе, коли буду доктором, а з Катею дасьте собі, отче, і самі раду; з неї вийде колись не аби-яка красуня!“
„Який ти мудрий для себе!“ обізвала ся Лєна люто. „Я вийшла би вже найлїпше, спустившись на твою ласку. Нї! дякую дуже за ню! Нехай батько забезпечить нас сам, а ти вибери собі иньший фах. З тебе був би такий доктор, як з мене... ну, лучше най не кажу! Я знаю твою любов до ближнїх!“
„Лєна правду каже, ти не можеш іти на медицину — обізвав ся знов вуйко. — Я би тобі радо помагав, ти в мене найперший син, але і дївчата мої дїти. Не правда, Павлинко?“
„Чому не правда, Мілєчку? — відповіла жінка своїм звичайним коротким, енерґічним тоном. — Розуміє ся, що дївчата також наші дїти. Але в мене є одна думка... Мілєчку, я думаю вже давно над тим, щоби він пішов на медицину, хоть, розуміє ся, не нашим коштом“.
„Ну, так і що-ж за думка в тебе, Павлинко?“
„В мене така думка, Мілєчку“...
