вязки жінки“. Менї прийшло на думку, чи не хотїла може котра з моїх знакомих вчинити „добре дїло“ і звести нас до купи. При тій думцї покрило ся моє лице краскою і в нутрі моїм скипіло. Дїйсно, ся думка не була без підстави. Менї здавало ся, немов я чула виразно слова: „Она бідна дївчина без матери і батька, без маєтку, буде Богу дякувати, що найде підпору, бо який там конець у таких ґувернанток? А він зробить щастє, коли єї дістане. Єго дїти занедбані, без догляду, будуть мати умний провід. Він спокійний добрий чоловік, а она — без претенсий.“
Без претенсий!…
Цїла гордість моєї вражливої аристократичної душі скипіла.
На моїх устах грав через хвилину глумливий усьміх, а опісля глянула я знов на зімняте письмо; однак підняти єго не підняла…
Тої ночи читала і писала я ген аж поза північ. Від часу до часу виринав в моїй душі образ Марка, пригадували ся єго слова, сердечним голосом вимовлені до мене: „Що я люблю, люблю вже на віки!“ Однак опираючись сильно найменьшим споминам про него, відчувала я в душі лиш те, що мене з єго причини болїло; заслонювала ся єго холодним поведенєм з послїдних днїв мов талїсманом супроти него самого, а властиво супроти любови до него. Гордість моя, годована тим, міцнїла, змагала ся, лляла чародїйну силу в душу. Так, сеї ночи працювала я з таким одушевленєм, як вже давно нї, а лягши на спочинок, уснула здоровим сном.
Рано привитало мене золоте промінє сонця, немов бажало настроїти мене на цїлий день
