щоби передо мною згинали ся спини. З якоїсь незломимої гордости не вчинила-б я сего…
Нараз обернулась я поза себе і глянула на зімняте письмо.
Чи підняти менї єго? Може би показати єго Оксанї? Придав би ся добре до розвеселеня єї, а она й так каже, що не може сьміяти ся веселим сьміхом! Однак де-ж я єго бачила, сего урядника? де, де, де? Ага, я знала вже, де! Там, на тім вечерку професорів. Я ледви що вважала тодї на него, приглядаючись всему, і силуючись надармо угадати „щастє“ тих людий. Чоловіки балакали і пили, доки їх лиця не приняли аж боввануватого вигляду; бавили ся двозначними дотепами, зиркаючи на своїх жінок і сусїдок. Жінки били їх по плечах, усьміхали ся на сї дотепи з зрозумінєм, і грозили пальцями. Декотрі з них усьміхали ся на силу і трохи не спали з утоми і нудьги.
А я думала раз по раз: „Се має бути щастє, се має бути щастє! І чого знаходжу ся я тут?“
Коли я вертала до дому, і холодний нічний воздух охолодив моє чоло, то й зникла та оловяність, що була обгорнула мене в товаристві. А коли увійшла у свою тиху, простору комнату, а на бюрку привитало мене сьвітло, коло котрого книжки мої немов усьміхали ся до мене, я відзискала давний настрій. Зітхнувши з цїлої груди, дякувала Богу, що я не одна з тих „щасливих“ і не одна з тих „замужних“, котрі, що правда, тїшили ся з сеї причини у своїх знакомих більшим поважанєм…
Так, отже на тім вечерку бачила я сего чоловіка, що подавав менї нагоду сповняти „обо-
