„Ах ви! у вас є завсїгди щось ідеалїзуюче на устах, однак я думаю щось иньше. Він вступає в той вік, в котрім і ум любить супокій. В тім віку попускає ся трохи в одушевленю для інтересів загальних, а замісць них кладе ся більше ваги на інтереси особисті.“
„Він не з тих, Оксано!“
„Ви чудні, Наталко; впрочім чи він має щось таке за собою, що було би запорукою і за єго характер?“
„Він сам є менї запорукою. Горе нашого народу єму не байдуже. То богата натура, котра вірить і в иньші вимоги житя, як…“
„В ідеальні?“ докінчила молода жінка саркастично.
„Ви глумитесь!“ відповіла я дражливо, (я хотїла помимо своїх особистих почувань до него бути в осудї єго характеру і здібностий цїлком обєктивною), „але він чоловік такий, що округ него можуть і душі других кристалїзувати ся!“
Она звернула свої великі темні очи допитливо на мене.
„Ви говорите цїлком так, Наталко, як би ваша душа „кристалїзувала ся“ також округ него… Прошу вас… чи він ваш „Бог“?
Я спаленїла сильно і мої уста здрігнули ся гордо.
„Оксано!“
Она подала менї руку: „Nichts für ungut!“ сказала приязно усьміхаючись. „Я забула, що вашим „Богом“ то лїтература!“
„Справдї так!“
„Се мертвий Бог! Але прошу вас, коли будете писати вашу повість, то опишіть там мужчин з тими прикметами, які тепер у них пе-
