був сей відчит alles Lebens und aller Wärme bar!“
„Ну, він може й не вірить в то, що читав, т. є. не вірить в социялїзм або може не вірив, що єго праця справдї зацїкавила нагромаджених слухательок. Подеколи — він химерний.“
„Ег! що химерний! Скажіть лучше: нудний. Ах, Наталко, коли-б ви знали, як менї обридли такі люди, котрі в нїчо не вірять, все знають, все за собою мають, котрі в одній хвилї зо всїм готові! Они видають ся менї мов та вода, що з самого стояня перемінює ся статочно в багно і тратить свій характер. Такі люди не суть найсильнїйші яко індівідуальности, Наталко.“
„Перед трьома роками — обізвалась я — казав менї: „Моє полудне тепер.“
„Що-ж він хотїв сказати сими загадочними словами?“ спитала она глумливо.
„Се, Оксано, що діпняв всего!“
„В дїлах? В інтелїґенциї? В змаганю до висоти?“
„Може і в тім; я не знаю, а може — в чувстві і думцї…“
„А тепер хоче, як та стояча вода, перемінити ся в багно?“
„Оксано, не говоріть так про него!“
Она розсьміяла ся і кликнула: „Ух, яка-ж лїнь, правдива руска!“
„Ви не знаєте“, обізвалась я в єго оборонї, „який він житєм утомлений!“
„То нехай умирає! Чи чує ся гідним знищеня?“
„Може він лиш став такий отяжілий,“ відповіла я на-пів іронїчно, на-пів задумчиво.
