„Ег! ви берете річ з цїлком иньшого боку. Я так не думала. Він працює в адвоката Мілєра, а той, мабуть знаєте, перший адвокат тут і чоловік з великим маєтком і впливом. Орядин — як я чула — один з єго найулюбленїйшних конціпієнтів і тїшить ся у сего свого принципала, хотяй він Русин а той Поляк, великим довірєм. Се все було би гарно, однак Мілєр, як всї то аж надто добре знають, консерватист на цїлу губу і приневолює своїх молодих помічників вирікати ся або що найменьше мовчати про свої переконаня і протеґує (єго протекция сильна!) лиш тих, що держать ся старого закона у всїм. Се у него полїтика, він хоче дістати ся за всяку цїну до ради державної — і єму треба „доброї слави“, щоби правительство єго підпирало. Я не хочу казати, що пан Орядин належить також до катеґориї тих, що добрий гріш ставлять висше своїх пересьвідчень, — він видає ся менї за інтелїґентним, за характерним до того, — однак на єго відчитї буда жінка єго принципала з дочкою, і я, знаючи дивацтво старого Мілєра, майже переконана, що Орядин — писав свій відчит з увагою і на родину свого принципала“.
„Я повтаряю вам ще раз, Оксано, що він такий не є!“ закинула я.
„А я кажу вам ще раз, що я пережила не одно диво. Борба о істнованє впливає деморалїзуючо. Впрочім маємо тілько доказів о силї впливу обставин і на найздібнїйших, своїм переконаням найвірнїйших, найзавзятїйших мужів, що я вже тепер в нїчо не вірю! Впрочім, скажіть, душенько, чому говорив, зійшовши на розвій социялїзму, майже з іронїєю? Нї, на мою думку,
