Колись то вечером відбувала ся в нас нарада. Оба кузини радили ся з родичами, який завід вибрати собі на цїле житє.
„Я буду професором, як батько! — казав молодший. — „Возьму навіть ті самі предмети: ґеоґрафію і історию. Чоловік має собі добрий дохід, незалежний від нїкого; недїля, сьвято вільні, до того вакациї, а „перша“ — сьміяв ся хитро — має також свої добрі сторони, коли який богатий татуньо хоче єї бачити в сьвідоцтві свого синка“.
„Ти можеш собі про мене бути й професором. Учи ся хоть би і по хиньски! — обізвав ся Муньо, старший, — а я рішив ся пійти на медицину, і на тім конець!“
„На медицину? Нї, Мунечку! — запротестував вуйко флєґматично — медицина за дорога наука. Ти маєш ще сестри, Лєна вже доросла, а Катуня потребує ще довго батьківского стараня. Я тебе не можу на медицину посилати“.
„А Наталка, татку? І Наталка ще є!“ — вмішала ся нараз мала семилїтна Катя, що сидїла десь в кутику і прислухувалась з поважною міною розмові.
Менї уступила вся кров з лиця. Отсї дитячі уста завдали несьвідомо несказані муки мому серцю, котрим годї було уйти. Я склонила голову глубше над шитвом і шила пильно.
„Наталка? — обізвав ся Муньо. — Для неї не потребує нїхто капіталів складати. Она має своїх двайцять років і нехай оглядає ся за яким мужем. Не правда, Наталко? Оно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми „молоді“ розуміємо се не аби-як!“
