Довгий, довгий час мучилась і упивалась я ріжними спогадами про єго істоту, а врештї і прийшла до ось-якого висновку. Се було глупо, слабосильно, плекати нїжні чувства для чоловіка, котрий, як переконалась я, в послїдній хвилї відопхнув мене з гордостию від себе. З якої причини, не можу ясно розібрати, відчуваю лиш, що Орядин мусить бути тою причиною. Впрочім мене се обиджає. Орядин гідний бути і єго товаришем, і він не потребував за те знакомство, о котрім навіть не знаю, що він думає, відпихати мене від себе. Чинив він се — що правда — хвилями досить загадочним поведенєм, більше з жалем, більше з примусу, неначе-б не хотїв і тїнею станути в чім на завадї, або задержатись там, де міг би бути злишним; однак для мене сего доволї, щоби не накидати ся єму і своєю особою. Коли мої знакомства єму немилі, то тим більше немила і я, що стою сама посеред широкого сьвіта, без становиска, без маєтку, „компанїонка.“
Орядин лютує на мене, завдає менї з якоїсь пімсти болю, однак він не відвернув би ся від мене в такім випадку. Тому прощай, Марко! Наші натури за однакові, щоби могли з'єднати ся, за однаково горді, вражливі, за однаково замкнені в собі, щоби могли завсїгди порозуміти ся. Не побачимо ся може і так більше в житю і я не пригадаю ся тобі жадною споминкою, жадним словечком — хиба мріями! Так, мріями, коли-б они мали ту силу дати ся тобі відчути. А може відчуєш їх тихими зористими ночами на мори?…
Я-ж займу ся наукою і працею, щоби житє моє набрало змислу і принади, а для других
