Я глянула на него широко отвертими очима.
„Заходить?“
„Так, для мене. Для другого оно сходить.“
Я не розуміла єго.
„Жаль менї, пане доктор, коли би се було правдою“, сказала я півголосом — і я говорила щиру правду.
Невимовний жаль обгорнув мою душу, щоб не виявити того перед ним, я спустила погляд в низ і подала з холодним поклоном руку.
„Ще раз… бувайте здорові!“
Він склонив ся так само холодно, формально, але не сказав анї слова. Здавало ся, всяке прощальне слово так і застрягло єму в горлї. Рука єго була холодна мов лїд, і обняла мою праву мов клїщами.
Я пішла, не обглядаючись, як та сонна, і не знаю, чи менї се приснило ся, чи було дїйсностию, а то, що вслїд за мною прозвенїло на силу висказане, але майже на просьбу подобаюче, раз менї жартом (?) кинене ним слово: „Цьвіт лотосу…“
|
|
В три години пізнїйше від'їхав.
Важкі незабутні три години в моїм житю.
Мене мучив глухий жаль за ним, а єго блїде, від болю змінене лице стояло неустанно передо мною. Чому переслїдувала мене думка, що він був лиш на вид холодним і повздержливим супроти мене? Що в серцю беріг щось иньше, тепле, гарне, і що терпів від чогось,
