Завтра кінчу двайцятий рік.
Як скоро минули лїта, не лишаючи по собі нїякого слїду! Справдї, безслїдно, одностайно, як і всї днї та години, прожиті в пильнім бездїлю. В мене лише виробила ся сильна сьвідомість, що я тягар, над котрим добрі люди мусять і без любови мати милосердє! — Без любови! се те грізне слово, що лишило майже кроваві слїди в моїм серцю. Нї, нї, окрім моєї дорогої бабунї не любив мене нїхто на сьвітї!
Понура, ненаситна туга володїє мною, і дух мій утомлений, хоть не сотворив нїчого. Він лише мучив ся і побивав ся об якийсь мур, котрим мій сьвіт обведений. Я хотїла би чогось… не знаю ясно, чого… що мене вдоволяло би, або що мене зробило би сильною, могучою!… Я понурилась би в щось цїлою душею, так як тепер потопаю в кождій дрібній роботї цїлою душею… Ах я хотїла би чогось!
Та ба!
Чотири стїни, проймаючий гамір дитячий, глумливі безсердечні слова моєї ріднї, бездушна одностайність, що пригнїтає душу, вузкоглядність, самолюбство — отсе сьвіт, в котрім я засуджена жити!
Але смерти я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би се житє! Що се таке?
Боже мій! Чому не змилосердить ся щось або хтось надо мною? В чім лежить моя провина, що моїм думкам і чутю поставлено щось немов межу? що я немов віддана комусь на наругу і не належу собі! Я чую в собі проблиск якоїсь сили, та що з того? Єї зацитькає та груба сила, що панує довкола мене всевладно…
