матери, не маю причини. Ви і так не повірили би менї цїлком, а я не привикла накидувати ся чим небудь, хоть би се було лиш успокоюючим запевненєм, а тепер не вчиню сего вже зовсїм.“
Він спалахнув і мав уже на устах якісь острі слова, однак погамував ся і спитав:
„Що дало вам причину думати, що я не повірю вам цїлком?“
„Ви самі дали менї нагоду, прийти на ту думку,“ відповіла я, „але ви помиляєтесь, пане доктор. І компанїонка вміє бути вірною, а за дізнані добродїйства, за щире прихильне серце — вдячною; тим більше така, що чує ся самітною і погорджуваною. Але попри те вміє она бути вірною і собі, і оцїнюючи других, уміє цїнити і себе. Бували хвилї, в котрих ви обходили ся зі мною як з чоловіком рівним вам душею і думками, обходили ся як із своїм товаришем. Се були для мене соняшні хвилї, і за них дякую вам з щирого серця. Они — я се відчуваю — будуть сияти довго, довго в моїй душі. Надїю ся, що се не оскорбить вас, пане доктор. Впрочім — ми розстаємо ся і так.“
Я підійшла до него, щоби подати єму руку. Він стояв спертий о стіл, а блїдий як смерть.
„Бувайте здорові! Я бажаю вам так само щастя і сонця на будуче, як ви менї“…
„Сонця, сонця“… промовив він глухим голосом і усьміхнув ся якось чудно. При тім впялив свої великі, в тій хвилї незвичайно зворушені очи в мене, мов би хотїв мій вид задержати на віки в своїй памяти. „Ви кажете: сонця… оно заходить від нинї для мене!“
