„Сего я нїколи не вчиню!“ відповіла стара дама жалісно, і зближившись до мене, обняла мене так само щиро, як перед хвилею єго, і поцїлувала.
„Я не віддалю єї нїколи від себе, хиба тодї, коли єї зажадає хтось такий, що не бажав би собі вже жадної розлуки з нею. Чи добре, так, Наталко?“
Я усьміхнула ся гірко: „Добре, панї Марко!“
„Видиш, Івасечку, що я вгадала,“ сказала і усміхнула ся якось дивно, „а тепер іду приладити тобі звістні папери.“ І відійшла.
„Що оно добре, переконаний і я“, обізвав ся він перший. „Однак я не такий певний, як моя мати, що ви останете ся при нїй довго. В житю людскім лучає ся стілько неожиданого, наглого, що лучше не числити на нїчо певне. Те, що ми звикли вважати незмінним або лише нашим, виховзує ся нам нераз так несподївано з рук, що ледви можна се зрозуміти. Тому — тому, прощаючись з вами, бажаю вам вже тепер як найбільше щастя, бажаю вам „сонця“; будьте переконані, що щиро бажаю!“ І простяг у-друге руку до мене.
Я стояла перед ним, холодна, нїма, мов готова до бою, і не рушила ся, коли він подав руку.
„Се гарно, пане доктор, що ви бажаєте товаришцї стілько щастя і сонця,“ обізвалась я, усьміхаючись нервово. „Особливо сонця жадна моя душа; бо саме єго не мала я нїколи надто в своїм житю, і мабуть не буду й пізнїйше мати. Що-до гарних хвиль, то й я не забуду їх нїколи. А повтаряти обіцянку, що не покину вашої
