Я була сильно зворушена. Я знала, що небавом стану і я перед ним. І дїйсно, майже в тій самій хвилї спитав він придавленим голосом: „Де она?“
Мене проймило морозом, в серци защеміло щось, задрожало і щось гордого, відпорного прокинулось в нїм та додало менї сили. Заразом відчувала я, як менї відступила вся кров з лиця. Не ожидаючи поклику від него або від панї Марко, отворила я двері їх комнати, що були лиш прихилені, і увійшовши до них, станула недалеко порога.
„Панї Марко обняла була єго і в тій поставі застала я їх. Побачивши мене, освободив ся так хутко з рук матери, мов би єго зловили на лихім учинку, або мов би соромив ся, що єго побачив хто „мягким“. Звернувшись до мене, простяг щиро обі руки, однак лиш на хвилину. В слїдуючій хвилинї вже опустив їх.
„Прощаючись з матерю, питав я і про вас“, сказав вимушеним холодним голосом, поправляючи, як менї видїлось, дуже дрожачою рукою окуляри. „Хотїв і вам за все, чим уприємнили ви менї мій побит, хоть може і несьвідомо, подякувати. Гарних прожитих тут хвиль не забуду так скоро: а думками буду нераз — пробувати тут. Що-до вашої обіцянки, не покидати моєї матери, то не хочу напирати на вас, щоб ви повторили менї єї.“ А звертаючись до матери сказав: „Панна Верковичівна (звичайно, коли був в добрім настрою, говорив „Наталїя“) обіцяла менї, мамо, не опускати вас нїколи, хиба тодї, коли-б ви самі віддалили єї від себе. Однак я думаю“…
