нею після волї, а я кинена у вир житя, мов човен на бистре море, не маю найменьшої опори…
Прислухуючись єго голосови, відчувала я, як в менї щось филювало. Я була огірчена, прибита якоюсь тугою-жалем і чула ся обидженою. До того домішало ся чувство зависти, якого я не зазнавала доси. Я знала: саме тепер обнимав він свою матїр, цїлував знову єї руки (чинив се так нїжно), просив знову, щоби пильнувала свого здоровля, уникала всего, що могло би причинити ся до роздразненя єї нервів і єї наскрізь хорого серця. І я знала докладно, як она єму на се все відповість. Се бачила я вже нераз на власні очи. Нїколи не бачила я таких гарних відносин між мачохою а пасербом, як тут!
Тепер дякувала єму за всї гарні хвилї, що пережила при нїм за цїлий час єго побуту; дякувала за те, що журив ся нею, і що відвідав єї… Що не забував єї і був вдячним за єї любов. Обіцювала все, чого жадав: пильнувати ся і жити для него, бо чує ся „самотним на сьвітї.“
З голосу здавав ся менї таким розжалобленим, перенятим якимсь таким глубоким жалем і сумом, що мене се сильно вразило. Таким не бував він доси: він уникав навіть так званих мягких хвиль, щоби не виявити, кілько теплого і щирого чувства крило ся в єго груди. Мов би встидав ся того… А тепер? Що єму було? Чому приходило ся єму так тяжко покидати матїр і рідну сторону, коли говорив ще недавно, що там єму мило?
Відтак настала хвиля прощаня. Панї Марко плакала. „Не побачу тебе знов Бог зна як довго, а може й нїколи!“ хлипала з плачем.
