Я сидїла в неосьвіченім сальонї, притикаючім до комнати, в котрій находили ся бесїдуючі, при широко отворенім вікнї, що виходило в город, вихилена в низ — і думала. З низу піднимав ся запах цвитучих астер, а в воздусї віщувало щось виразно осїнь. Від часу до часу віяв легесенький вітрець, і тодї відзивала ся десь недалеко на альтанї еольска арфа. Єї тон здавав ся менї ледво замітним, гармонїйним, однак дуже жалісним зойком. Не знаю, чому я собі уявила, що се звучне зітханє шукає чогось, якоїсь пристани, або якого серця, з котрим могло би зілляти ся в одну пісню…
Оно блукало по цїлім городї, вітер носив єго на своїх крилах — здавало ся, всюди, бо всюди відзивало ся оно. Між деревами і кущами, що зарисовувались темно від стежок, висипаних білим піском, і блукало довго, а врештї добило ся до мети. Моє серце, наповнене смутком, переняло ся єго жалем і приняло єго в себе… Чи я вмію терпіти? Чи в мене вже з натури наклін до того? Чи се ознака великої душевної немочи, що душа моя хилить ся так до смутку, мов той цьвіт лелїї до долу?
Не знаю…
Сперши голову в долонї, я прислухувала ся голосови Марка, що доносив ся до мене неясно. „Що я люблю, люблю вже на віки“ прокинулось в менї нараз живо, і глубокий жаль стиснув моє серце, як перше. За кілька годин від'їде він і хто знає, чи побачимо ся ще в житю. Наші дороги розходять ся так далеко, а обставини нашого житя такі ріжні!
Що він має поборювати, а що я? Єго доля спочиває на сильних підвалинах і він кермує
