О пів до третьої в ночи мав від'їхати.
По вечері сидїв ще довго в комнатї панї Марко і обоє говорили дуже богато.
Не знаю, о чім говорили они, бо я мала своє занятє, і не мала охоти оставатись при них. Впрочім у мене на душі було так, що я була би пішла і на конець сьвіта від людий, а не шукала їх, особливо-ж тих, що ранили менї серце. Справдї, він завдав менї такого болю, бо став саме перед від'їздом иньшим. При розлуцї повинні і вороги помиряти ся а не… товариші. Правда, я лиш товаришка, а він (як говорила раз Оксана) чоловік з гарним независимим становиском і з значним маєтком. Однак по що говорив так часто, що „що я люблю, люблю вже на віки?“ По що говорив тодї менї сї слова? Тепер став таким неприступним, гордим, мов би хотїв мене привести в послїдній хвилї до пересьвідченя, що я в єго очах дїйсно не що иньше, лиш товаришка єго матери, і що тим єсьм і для него. Але се ще не все, т. є. я сама не вірю в отсе. Він надто осьвічений, щоби поступав так, і я відчуваю інстинктовно, що всему причина Орядин. „Орядин — твій товариш, держись єго!“ говорить видимо цїла єго істота…. а той „товариш“ — аж сьмішно! — який уже сердечний; здає ся, взяв би, коли би міг, під ноги! Пролетїв коло мене, повний іронїї, їдкости, глуму, повний потайного сьміху, а однакож — не без чувства!
Задля того, задля того безумного горячого, несправедливого чувства, задля всїх тих єго поривів, примх, люблю єго…
Люблю? Ах нї, тепер не знаю вже, чи люблю. Він менї майже обрид. Майже нараз остогид…
