до схочу. Тут менї тїсно, а по части я майже непотрібний.“
„Іване, ти говориші таке при менї?“ обізвала ся з жалем стара дама. — „Чи я в тебе вже нїчо не значу?“
„Простїть, мамо! Ви значите у мене дуже богато, однак я належу поки-що там“…
„Але серцем тут; неправда-ж, мій сину?
„Тут, мамо, тут“ відповів. І похиляючись притиснув єї руку до своїх уст.
„Надїю ся, що як поверну, то не буду таким нудним, як на пр. нинї. Там полишу всю свою неміч, свої хиби, всї свої аристократичні примхи і стану знов вашим сином, та буду лїкарем і Хорватом, як мій батько. Ви будете з мене вдоволені, мамо!“
„Я була з тебе все вдоволена, Івасечку; навіть тодї, коли ти був ще малим хлопчиною“…
„Спасибі вам за се, матїнко. Возьму з собою ті слова, і буду берегти їх як памятку в своїм серцю. Милїйшої споминки не буде в мене“....
Отсї слова, висказані спокійним, однак майже здавленим голосом, стиснули мене немов клїщами за серце, і я з якогось наглого жалю мало що в голос не зойкнула. Піднявшись із свого місця я перейшла хутко попри него в другу комнату, не глянувши на него нї одним поглядом.
Він не дивив ся і на мене. Ох, я се відчула. Я відчула се всїма нервами, і уста мої затяли ся гордо, а серце пукало з жалю. Га! нехай пукне! Чим скорше, тим лїпше!
|
|
