она у вас?“ Я говорила півголосом і не дивила ся єму в очи.
„О, в мене не дивота“, відповів з уданою веселостию. „В мене, як Нїмцї кажуть, Reisefieber!“
„Менї так прикро, Івасечку, що ти їдеш нічним, а не аж ранїшним поїздом“, вмішала ся панї Марко. „Се виглядає так, як би я тебе виганяла!“
Він усьміхнув ся гірким усьміхом, відгортаючи повільним рухом волосє з чола.
„Нї, мамо, ви не виганяєте мене.“
„Так що-ж жене тебе від мене?
„Мене… жаль за… морем.“ А відтак додав: „Ви-ж знаєте, мамо, що я мушу покинути вас!“
„Знаю, знаю, мій сину, однак сим разом ранить менї твій від'їзд серце більше, як звичайно.“
„Се болить мене. Однак майте терпеливість. Мине ще якийсь час і я прибуду до вас на завсїгди. Мушу конче побачити ще Індию, а опісля, як доля схоче, заживемо в двійцї“.
„Як доля схоче!“ відповіла она гірко.
„І чому би не хотїла? Впрочім“, додав напів жартовливо, напів глумливо, „менї вже найкрайнїйша пора вертати назад до свого „ремесла“. Тут у вас я знїжнїв як жінка, змяк; ще якийсь час і ріжна неміч вчіпила би ся мене, заким би я се й замітив.“
„А там на мори чуєте ся сильнїйші, пане доктор?“ спитала я зтиха.
„О там! Там широко і просторо, там смерть так близько коло чоловіка, що він забуває все проче. Сили і думки єго заняті, можуть гуляти
