мов павутина“, і я не зношу на собі найменьшої тїни? Впрочім чи я крепачка, щоби звиняла ся зі свого поступованя? Ах нї, коли вже раз так про мене думає, коли став холодним, ранить мене, так нехай! Я підійму голову ще висше, чим лїпше трафить він в серце. Він помиляє ся. Я вмію горе зносити!
|
|
Він ішов через зїльник просто до нас до веранди вільним ходом і поздоровив нас уже здалека. Ступаючи сходами в гору, глянув на нас втомленими очима і один однїсенький погляд на єго лице переконав мене, що в єго душі зайшло „якесь сонце“.
„Добрий вечір!“ сказав і знявши капелюх з голови, кинув єго таким рухом від себе, мов би був фізично дуже втомленим.
„Добрий вечір, Івасю!“ відказала панї Марко втїшно, „а де ти так барив ся? Ходив ще може до кого прощати ся?“
„Нї,“ відповів він. „Відпровадив лиш Оксану до дому, а опісля зайшов ще в міский город на прохід. Мене болить голова…“ Сказавши се притягнув близько до матери крісло і сїв напротив мене.
„І тебе болить голова?“
„Чи болить ще кого окрім мене?“ спита він.
„Таже Наталку…“
„Так? може з зворушеня?“ Він перехилив ся до мене і по єго тонких устах заграла лиш для мене замітна злослива усьмішка.
„У мене з зворушеня, пане доктор“, відповіла я спокійно, хоч на днї душі так і скипіло щось відпорне на єго іронїю. „Але з чого болить
