Ми сидїли з панею Марко на верандї в двійку і ожидали єго, т. є. она ожидала. Я лиш товаришила їй. Мене розболїла голова і на сьвіжім воздусї було менї лекше.
Коли я єго побачила недалеко дому, забило ся в менї серце живійше і я поблїдла.
Сьмішно.
І чому се? Нї, нї, він був менї цїлком байдужий, був лише добрим, дуже добрим знакомим. Я навіть не розумію, з якої причини стратила я свою певність, іменно від тої хвилї в городї, в котрій сказав на мій жартовливий закид, що „що він любить, любить вже на віки!“ А що я занепокоїла ся єго приходом тепер, се мало в тім свою причину, що він бачив моє заклопотанє при стрічі з Орядином!
Мабуть тому й змінив ся він супроти мене. Єго може розлютило, що товаришка єго матери має знакомих мужчин і єї душа не звернена лише до тої, що хлїб дає, що в неї суть мрії „романтичні“, що може она має навіть якісь любовні зносини за єї плечима і що помимо звісної обіцянки остати ся і берегти далї хоровиту даму, покине єї якого небудь гарного дня і піде так, як прийшла…
Так, так, се лиш такі здогади могли змінити настрій єго душі, менї ще до недавна так щиро прихильної! Панї Марко мусїла єму щось сказати про Орядина і про мене, а може сказала і все, що знала від мене про мене і про него? Звідки брались би в него думки про „заручини“? Він бачив прецїнь, яке житє ми ведемо. Що менї дїяти? Звиняти ся перед ним?
Ба! з якої причини? Тому, що в мене, як насьміхав ся Орядин, „тонке, вражливе сумлїнє
