По що писати, що в моїм серцю дїяло ся?
„Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! — кликала я там в роспуцї раз по раз… — Бабуню, бабуню… я камінь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрі люди мусять і без любови мати милосердє!“… І ридаючи диким плачем товкла я головою об дерева, обнимаючи їх нїби бабуню…
Округ мене шелестїли, шемрали смереки… тихо, тихо, одностайно; а я все плакала. — „З мене не вийде нїколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!“…
Опісля глядїла я на мале місточко. Ох, як глубоко зненавидїла я ту брудну долину, ту долину, в котру мусїла проте все назад вертати! — „Я непотрібна, я камінь, з мене нїколи щось порядне не вийде!“ — виривалось з роспукою з моїх уст раз по раз і горячі, тяжкі слези котились по лицю… Бабусенько моя золота…!
|
|
Але те все минуло ся і я стала „спокійна“.
Не плачу більше при таких нагодах. Не лютую і не змагаю ся з нїким, лише тїсно менї тут. Тїсно і глухо, і якийсь тайний, пожираючий жар палить менї душу. Щоби єго задавити, щоб не завмерти, читаю в кождій вільній хвилинї, читаю ночами… Між ними а мною росте пропасть. Они всї завдають менї болю, сьвідомо і несьвідомо, замучують мене безоглядно. Кожде слівце, що тїтка промовить до мене, звучить болючо в моїй душі. А вуйко… о він, добрий, але чому він криє ся із своєю „любовю до мене“. Чи мене не вільно любити?
