„Орядин? то він?…“ І не питав більше нїчого.
Коли я на него пізнїйше глянула, видавав ся менї цїлком блїдим. Дивив ся кудись далеко вперед себе, так мов би я не находила ся коло него, і підкручуючи спокійним рухом вус, гриз спідну губу…
Хутко по тім вийшла і Оксана.
„Ви ждали на мене,“ щебетала она, „а менї показувано стілько нових нот! Там був і ваш Орядин, Наталко. Переглядав також ноти на скрипку і фортепян. Він не говорив з вами? Ха-ха!“ сьміяла ся, „дивив ся раз враз, як ви проходжувались з доктором, а ви, докторе,“ звернулась до него „заінтересували того панка так, що питав книгаря, хто ви такий.“
„Мабуть довідав ся, хто я,“ відповів сей спокійно. „А може я й перешкодив єму побалакати з своєю… знакомою. Ну, нехай вже простить; сеї ночи від'їду вже.“
„Сеї ночи, доктор? Нї, завтра рано!“ кликнула Оксана.
Я йшла мовчки між ним і нею і не отворила уст анї на слово. Від него віяло на мене знов немов холодом і я від холоду того неначе вяла. Що стало ся єму так нагло? Чому змінив ся знов на того гордого, неприступного чоловіка, що відпихав мене чимсь від себе, настроював такою своєю істотою так само відпорно і гордо, настроював так до слїз!
„Сеї ночи, Оксано!“ відповів він, рівним спокійним голосом. „Коли раз конець настав всему, так по що відкладати єго і мучити других і себе? Коли від'їду нічним поїздом, мати пере-
