Другого, т. є. послїдного дня, не бачила я єго перед полуднем майже зовсїм. Ходив кудись пращати ся до знакомих і відвідати у послїдне своїх кількох пациєнтів, що дістались єму припадком; а коли вернув, складав якісь книжки і річи. Споминав, що від'їде в ночи. По обідї прийшла Оксана і ми пішли всї троє до міста. Она мала в книгарни замовити якісь ноти, а він якусь медициньску часопись.
Я ждала на обоїх на дворі і читала заголовки виставлених книжок. Незабавом вийшов і він і ми проходжували ся попри книгарню. Оксана барила ся довго.
Незадовго по тім рипнули двері від склепу.
Ми звернули ся живо до них, думаючи, що се Оксана, однак се був хто иньший.
Се був Орядин. В менї застигла кров.
Він, розуміє ся, бачив і нас. Минаючи попри нас, палкий мов іскра, плохий, іронїчний, кинув на нас блискучими очима. Доктора змірив від голови до ніг, а мене поздоровив іронїчно, і як менї здавало ся, іно що не вимовив: „Отже висший чоловік найшов ся, ґратулюю вам!“
Побачивши єго перед собою так несподївано, я спаленїла сильно; потому мов підтята зблїдла; а пересьвідченє, що доктор се бачить, мішало мене ще гірше. Доктор же бачив дїйсно. Впяливши свої проникливі очи в мене, читав і відгадував з мого змішаного лиця все, а я, не вміючи панувати над виразом свого лиця, стояла перед ним немов виновниця, з спущеними віями…
„Хто се був?“ спитав мене.
„Орядин…“ відповіла я здавленим голосом.
