„Забудьте!“ сказав з якоюсь гордою, однак заразом і гіркою веселостию. „Я не пригадаю ся вам певно нїчим. Від матери не довідаєтесь про мене нїчого, бо я попросив би єї не згадувати вам про мене. З знакомими не переписую ся. Часописи не будуть про мене згадувати, бо я анї полїтик анї лїтерат. Взагалї я не тїшу ся нїякою „славою“ і залежало менї завсїгди на тім дуже мало, щоби здобути собі „імя“ і розголос. Я старав ся лиш о те, щоби бути щирим дорадником і помічником тим, що звертали ся з довірєм до мене, і бути характерним і гідним сином своєї країни. На чім иньшім залежало і залежить менї дуже мало, і тому належу до тих, про котрих не „чути“ дуже богато. Вам прийде ся навіть дуже легко забути на мене.“
„Так само, як і вам на „товаришку“, відказала я, (нїби хотїла єго в жартї уколоти) „з котрою аристократ по душі заприязнив ся на шість недїль. Але там на мори, на тім широкім прегарнім, голубім мори, на днї котрого бачить ся знов другий, прекрасний богатий сьвіт, там забуде він єї цїлком.“
Саме в тій хвилї звернув ся він до фіртки, крізь котру входила панї Марко з Оксаною, і не обертаючись до мене сказав зміненим, однак спокійним голосом: „Там не забуде він єї нїколи. Що він любить, любить вже на віки.“
На моїх устах завмер свавільний усьміх, а жартовливі слова не повертали більше на них. Я жалувала висказаних слів, відчула нагло глубокий жаль, а заразом стало менї так, немов би я потонула і тїлом і душею в цїле море цвитучих, своїм запахом упоюючих цьвітів…
