Послїдний тиждень єго побуту минав страшно скоро. Він став якийсь нервовий, неспокійний. Майже що-дня говорив о своїм від'їздї, або: „тепер маю перед собою ще пять днїв“; опісля знов: „тепер лиш три“ а врештї сказав: „маю ще лиш завтра.“
День перед тим „завтром“ сидїли ми обоє в городї, недалеко веранди, і він помагав менї вибирати і завивати насїнє з ріжних цьвітів. Був мовчаливий, а я старала ся єго розвеселити, хоть і сама не була в надто яснім настрою.
„Коли будете мати щось з ваших праць друкованого, то пришлете менї се самі — правда?“ обізвавсь врештї.
„Пришлю.“
„А коли заручитесь, то напишете менї се також самі, добре?“
Я не бачила єго лиця при тих словах, а що жартував звичайно в спокійнім тонї, так я взяла сї слова за жарт і відповіла так само спокійно.
„Добре.“
Він помовчав, а через хвилину сказав:
„Тодї пришлю вам прегарну велику мушлю, котрої шум буде вам пригадувати море.“
„І вас.“
„Мене не потребує вам пригадувати, коли будете вже судженою“, сказав півголосом.
„Однак я хочу.“
„Коли-б я знав, що она пригадувала би вам мене тодї, то розбив би єї поперед всего.“
Я розсьміяла ся тихим сьміхом.
„То значить, що я би єї в такім випадку не дістала. Ну, нехай буде й так, але тодї забуду на вас цїлком, цїлком.“
