Я не відповіла, а він обертав скоро картки в альбумі, мов шукав когось там. Нараз задержав ся при фотоґрафії свояка Муня, котру менї прислав вуйко на Різдвяні сьвята.
„Хто се такий?“ спитав різько.
Я сказала, хто.
„Ваш свояк?“ спитав недовірчиво і єго очи блиснули. „Він пристойний; але-ж бо він чорнявий!“
„Він справдї чорнявий, чи в тім що дивного?“
Він спаленїв і нїби погрузив ся в огляданю сего лиця.
„Я шукав фамілїйних черт“ оправдував ся півголосом. „Менї здавало ся, що він як ваш брат мусїв би бути русявий.“ Опісля запер нетерпеливим рухом альбум, і обглянувшись ще раз по комнатї, кинувши оком на всї дрібні образки і фотоґрафіі на стїнї, ухопив за капелюх.
„Не хочу вам забирати більше часу,“ сказав, „тим більше, що мусите також іти в місто. Дощ устає. Я верну ся сейчас і заступлю вас при матери.“
Попращав ся і вийшов.
Я слїдила за ним очима так довго, доки не зник з виду.
„Що я люблю, люблю вже на віки!“ повтаряв раз по раз якийсь голос в менї. І я була о тім переконана. Він остане ся своїй любови вірний…
Але яка она буде? Яка царівна?
Певно Нїмкиня. Але нї! Він казав раз, що єму славяньскі жінки лїпше подобають ся…
