тим не хочу нїколи думати. Хто привикне до думки, що єму доля всьміхне ся, той двічи чує ся нещасливим, коли єго побє недоля!“
„Се правда!“ відповів він. „Однак чоловік може почасти і передвидїти свою долю. Чи ви не відчуваєте н. пр. зближеня того, що зве ся в людскім житю щастєм, і буває звичайно метою житя?“
Я задумалась.
„Нї, пане доктор!“ А по хвильцї, підчас котрої постать Орядина станула в моїх думках чомусь так ясно, додала я поспішно: „Я не знаю, я справдї не знаю. Впрочім чи не можна бути чиєюсь жінкою і любити попри чоловіка і працю або яку небудь штуку: малярство, музику, лїтературу, — одним словом, любити сьвіт Божий в цїлій єго величи, з ріжнородними єго гарними і чудесними обявами? Чи то не можна?“
Він усьміхнув ся якимсь завистним усьміхом.
„Чи я кажу, що не можна? Я був би гордий, коли-б мав таку жінку. Нехай би любила і малярство, і музику, всї штуки сьвіта, занимала ся кождою працею, що відповідала би єї істотї, єї смакови, поринала в нїй до схочу, до утоми, лише найбільше нехай би любила мене!“
Я усьміхнула ся, хоч він видавав ся менї дуже поважним в тій хвилї.
„Чому ви сьмієте ся? Я би тому того жадав, що я сам любив би єї дуже, дуже щиро!“
„Якже ви се можете знати?“
„О, я се знаю. В мене вже натура така. Що я люблю, люблю вже на віки.“
