дивлю ся на подружє як на одиноку цїль женщини, т. є. не дивлю ся як на головну цїль свого житя.“
„Чому?“ спитав бистро.
„Тому, що она може дуже легко звихнутись, а тимчасом праця — єї не може менї нїхто відобрати. Єї можна хиба не приняти.“
„А коли-б єї справдї не принято?“ спитав з поспіхом. „Коли-б єї н. пр. не принято, що осталось би вам кромі неї?“
Я глянула на него широко отвореними, майже наполоханими очима, а опісля водила ними через хвильку поза ним.
„Се не може бути, пане доктор, не може бути!“ відповіла я з якоюсь здержуваною розпукою.
Він дивив ся на мене зчудований, мов побачив мене такою перший раз в житю. А відтак сказав.
„Я сам не вірю, щоб оно могло так бути і питаю лише так для прикладу, яку мету житя вибрали би ви собі в тім випадку, коли би вам вашої теперішної цїли забракло, значить, коли би ваших праць не принимали, а лиш „для себе“ ви писати не хотїли би?“
„Я не знаю, пане доктор! Я дїйсно не знаю… тодї я була би дуже нещаслива. Бог знає, щоб тодї було би, як би я не могла працювати по душі.“
„А щастє родинне… чи оно не має у вас жадної вартости?“ питав далї.
„Чому нї? Однак де запорука, що я дістану і єго? Ах, я не хочу з тою думкою і зживати ся, що оно менї також припаде. Я над
