З єго голосу вдарила тонка іронїя, так мов би він не вірив моїм словам, мов би за ними крило ся ще щось иньше, заховуване поки-що в тайнї, але таке, що він відгадував. Супротив іронїї борола ся я ще з дитиньства, бо нїчо не болїло мене так, не вражало так сильно, як она. Тому на таке єго питанє я гордо спалахнула. Що він собі думав? Чи може також щось подібне, як богато мужчин, н. пр. що жінка, котра бере ся і за иньшу працю, як за домашну, а головно за перо, хоче тим лише звернути увагу мужчин на себе? Коли-б він так про мене думав… і в менї неначе щось з болю зойкнуло.
„Се дїйсно одинока цїль мого житя…“ відповіла я, і глянула єму в очи. Єго очи горіли, а на устах грала ще ледви замітна іронїчна усьмішка.
„Чи ви находите в тім щось гумористичного, пане доктор?“
„О, то нї!“ відповів він поспішно, відвертаючись від мене і беручи за альбум з фотоґрафіями, що лежав на столї перед ним. „Оно видало ся менї лише потрохи чудним.“
„Що я пишу? Се правда, в мене нема відповідної осьвіти і я пишу, ведена лише самим чутєм.“
„Нї, того не хотїв я сказати“, закинув він, „але те, що ви ще молоді, і… і повинні властиво житя уживати, а не загребувати ся в книжках та тратити між ними свою молодість. Ви… ви могли би і замуж вийти, могли би і так щасливою бути.“
„Се правда“, відповіла я рівнодушно, „я могла би й так бути щасливою; однак я не
