додав: „Чи ви посилали що з ваших праць куди небудь?“
„Нї.“
„Нї? Ну, так я роблю вас уважною; не робіть собі нїколи з того богато, коли вам і відошлють назад рукопись.“
„Се би мене дуже болїло, пане доктор!“
„Я вам вірю. Однак ви мусите бути й на се приготовлені. Впрочім оно має деколи в собі і щось доброго.“
„Чому?“
„Тому, що чоловік вкладає в слїдуючу працю подвійну силу.“
„А для мене було би відосланє рукописи доказом, що я нездібна до умової працї. Ах, я знаю, мене би се знищило! Коли я що роблю, так роблю се всею душею!“
„Але чому мало би се вас зараз „знищити?“ відпер він. „Не приймуть в однім місци, то приймуть в другім. Принятє якої небудь працї залежить прецїнь від єї духа, напряму і т. д. Впрочім чи праця лїтературна становить для вас одиноку цїль вашого житя, коли кажете, що зворот рукописи знищив би вас?“ Він дивив ся на мене проникливо, мов хотїв збагнути всї тайни моєї души, і вижидав відповіди.
Я не зношу таких острих допитливих поглядів. Паленїю від них, хоч би походили і від байдужих менї людий. В сїй хвилї навинув ся менї Бог знає чому, немов навмисне, мов причарований, викликаний єго питанєм, на силу перед душу — Орядин, і я спустила очи.
„Дїйсно одинока цїль вашого житя?“ допитував ся вперто.
