кілько неустанної працї і науки завдавала собі з нею!“
„Ну, ну, нехай уже… не велике дїло! Она сирота і, бачиш, одна з тих істот, над котрими добрі люди мусять і без любови мати милосердє. Я… видиш… я єї… люблю, Павлинко. Менї здає ся, що она добра дитина. Впрочім… все-ж таки она донька моєї однїської сестри. Лише — що правда — коби то хлопець, а то дївча“…
„Аяк-же, дївча, — гомонїла тїтка — а то камінь дома. Коби, хоть що-то, кажу, були їй родичі лишили, а то нїчого, хоть буком гони. Я не знаю, мабуть кождий крейцар, що заробили, проїдали!“
„Та де проїдали, Павлинко! Парафія була худа. А потому він… обертав кождий феник на книжки, на то дрантє, що осталось їй опісля. Бог єго знає, що задумував він з ними межи мужиками на селї! Щось то він був менї раз споминав, що мусить дещо для своєї Наталки скласти. Та не умів бідака нїчого скласти. Смерть так і захопила обоїх і на тім скінчило ся“.
Замовкли.
„Павлинко?“
„Що, Мілєчку?“
„Не буде там уже далї кава готова? Я щось наче голод чую. Лєґуміни не ситять мене нїколи!“…
Я досить чула.
На лицю менї наче мороз уклав ся, і я єго в долонї втиснула. В горлї корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо менї виривав ся зойк з уст…
І мимоволї поплентала ся я опісля в онтой лїс.
