Він дивив ся на мене все ще тим самим поглядом.
„Сам не знаю, як“ сказав. „Я властиво прийшов… подякувати вам за ваше добре серце, а не питати про отсе. Пізнавши вас, бачу, що ви не спосібні мстити ся на кім небудь. Моя мати справдї дуже хора, далеко більше, чим я думав. Я не надїяв ся, що єї недуга так побільшає. Коли би ви хотїли при нїй і далї остати ся, — (при тих словах спинили ся єго очи допитливо на менї) — то мусїли би приготовити ся до дуже прикрих хвиль і бути як ангел терпеливі. Я не можу до дому часто приїзджати, ви-ж знаєте. Моє занятє не позваляє менї віддалювати ся зі служби частїйше; а коли покину службу цїлком, не можу ще тепер навіть певно сказати. Се залежить від двох довгих подорожий, котрі маємо ще відбути, може за рік, два — сам не знаю. Коли-б ви хотїли в неї остати ся помимо всего і дальше, я від'їхав би спокійно і був би вам дуже вдячним. Ви одні можете мене заступити. Вас она любить“.
Я стояла оперта спиною до вікна і уникала єго погляду.
Він здавав ся менї тепер помимо своєї спокійної і певної бесїди не таким, як звичайно. В єго голосї знати було щось нове, незнайоме для мене. Погляд єго був проймаючий і дотикав чудно мою душу.
Що се було?
Що напроваджувало єго на думку, що я могла би єго матїр покинути, саме тепер, коли потребувала щирійшої особи? Я-ж їй завдячувала стілько, я-ж при нїй немов наново віджила! Чому думав він, що я се вчиню і покину єї (і
