Се він — блиснула в менї думка, а серце забило ся сильнїйше, лиш він, і зворушеним голосом попросила я, вступити.
Се був дїйсно він. Був одягнений до виходу.
„Даруйте, що приходжу до вас і перебиваю може в якім занятю, однак я йду в місто і хотїв спитати, чи у вас нема також яких орудок; залагодив би їх може при тій нагодї.“ Говорив пів-голосом, мов бояв ся збудити недужу в недалекій комнатї, і по нїм було видно легке змішанє, котре хотїв так затаїти, що уникав стрінути ся з повним моїм поглядом.
Збентежена єго приходом (доси не був ще в моїй комнатї) не знала я в першій хвилї, що відповісти. Але опісля подякувала єму за єго ввічливість, і сказала, що в мене є справдї дїло до міста, але за тим мушу йти сама. Того бажає собі хора, а я би не хотїла в нїчім їй противити ся, тому що тим зворушує ся она, а всяке зворушенє шкодить їй сильно.
Впрочім він сам то знає, бо розуміє єї недугу найлїпше.
„Она дїйсно дуже слаба“ сказав він і, приступаючи близше до мене, взяв мою руку між свої долонї.
„Ви не гнїваєте ся на ню за єї несправедливі слова; правда, що нї?“ спитав.
При тих словах звернув ся повним щирим поглядом до мене і хотїв з лиця мого вичитати потвердженє на свої слова.
„Нї, пане доктор!“ відповіла я, усьміхаючись сумним перелетним усьміхом. „Я дуже терпелива. Впрочім як ви приходите на таку думку?“
