кладавши єї звичайно заживаними лїками, вийшла до своєї комнати, зачиняючи за собою двері, щоби за якийсь час піти в місто задля якихсь неважних, однак недужою упрямо жаданих орудок.
На дворі лляв ся дощ цїле пополудне, а як раз тепер цїдив мов з коновки. Я стояла при вікнї, зворушена, понижена, і дивила ся тупо вогкими очима на великі краплї дощу, що били ся о віконні шиби і спливали сумовито в низ. Чувство огірченя і опущеня обгорнуло мене і я мимоволї згадала знов Орядина. — Вже як було так було, однак він не повинен був цуратись мене. Нехай би єго хоч товаришем мала, не була така опущена мов собака, а мала перед ким хоч пожалувати ся!… А то і він… о, всї, всї! — зойкнуло нараз болїсно серце, і мов у фізичнім болю притиснула я грізно зморщене чоло до шиби, силуючись здержати слези, що тиснули ся доконче до очий.
В хатї утихло…
Голосне тиканє великого стїнного годинника розходило ся по сусїдній комнатї, мов давало такт неустанно голосно падаючому дощеви. В садї зеленїли мов би відновлені кущі і дерева, потрясувані хвилевим немилим вітром, а вузенькими, піском висипаними стежечками лиснїла вода. Десь не десь стріпувала ся захована між листєм дерев, наїжена, змокла пташина, розглядаючись сумно то в долину то в гору. З ринви цюркотїла одностайним тоном вода і спливала цїлим потічком на широку стежку коло веранди.
До дверий моєї комнати застукано злегка, і я прокинулась з жахом із своєї тупої задуми.
