Перед моєю душею станув нараз Орядин і я, Бог знає чому, спаленїла. Не підводячи до него очий, відповілам непевним голосом: „Все, про що можна говорити.“ А він не питав більше; затяв ся і мовчав. Трохи згодом прилучив ся до Оксани і пішов з нею скорим кроком вперед, полишаючи мене і паню Марко далеко за собою. В хатї і при сьвітлї видав ся менї таким, як в перших днях свого приїзду. Повздержливий, недовірчивий, холодний, і уникав мого погляду.
До сегоднїшної днини не знаю, з якої причини змінив ся, але знаю, що моє серце дрожало мов поранене того вечера, і що відходячи до своєї комнати на спочинок, не могла я єму як звичайно подати руки, і уста мої вимовили майже на силу і ледви чутно слова „добра-ніч!“ Він стояв на верандї, прислухуючись приказам панї Марко старому огородникови, і при моїм голосї прокинувсь мов сполоханий.
„Добра-ніч!“ відповів скоро і в тім єго голосї причуло ся менї виразно душевне зворушенє і якась ураза.
„Що єму? що єму?“ питала я себе раз по раз, і жаль і гордість стискали моє серце і проганяли сон з очий.
А поранок сего-ж дня який же був гарний, ясний! Який перетканий сьвітлом і заповідаючий препишну красу! Так, рано був веселий, помагав менї стинати рожі, казав, хоть розуміє ся лише жартом, що я цьвіт лотосу, а тепер… Нї, нї, для мене не сьвітить сонце, я вже переконала ся об тім сотню разів…
