„Я розумію, що любити не можете їх, „відповів він,“ але менї здає ся, що така слїпа ненависть то звичайно доказ інтеллєктуальної немочи. Коли-б Русини стали завтра сильні, то они зараз перестали би ненавидїти Поляків. Не так?“
„Може й так!“ відповіла я. „Але поки-що відчуваю для них більше ненависти як поважаня. Они понижають нас, а сего годї не відчувати!“
„То не давайте ся понижати! Се залежить прецїнь цїлком від вас. Доведїть їх працею до того, щоб они вас яко своїх ворогів поважали, бо инакше: „Wer sich zum Wurme krümmt, darf nicht klagen, dass er zertreten wird, як каже десь Кант цїлком справедливо.“
„То правда“, відповіла я, „але тота правда болить мене“…
|
|
Ясними погідними днями ходимо на прогульку далеко поза місто, панї Марко, Оксана, я і він. На моє жаданє оповідає він про море і єго красу, а за те я мушу єму оповідати, коли ідемо в двійцї, про своє минуле житє. Одного ясного, дуже гарного дня перед вечером вертали ми знов в двійцї, троха віддалені від панї Марко і Оксани, і я оповідала єму на єго жаданє знов щось з моєї „минувшини“. Врештї сказала усьміхаючись: „Вже не знаю що оповідати!“
„Так ви оповіли менї вже все?“ спитав і впялив свої великі очи повно в мене.
„Все.“
„Все?“ спитав ще раз з чудним притиском.
